Коли Світлана розбирала старі таткові папери, їй до рук потрапив старенький з вже пожовклими сторінками альбом.
Зараз подивимося, що наша найменшенька Валюшка на уроках малювання творила, - подумала і взяла до рук манускрипт.
І одразу відчула зовсім інший подих художнього творення. Ось бабина повітка у Поляному, де народився татко, ось дідусь біля столярного верстака. А це верби схилилися біля струмка, далі – кладка через струмок і сивий туман над кущами. А потім танки на горі у хмарах диму, ракета з Гагаріним у віконечку. Одразу сяйнула думка:- Це ж татові творіння! Шкільні, ще не впевненою рукою, ще фарбовані кольоровими олівцями, але які проникливі і трепетні, щось у них таке, що примушує тамувати подих.
Згадалися перші роки після народження у далекому рязанському селі з дивною назвою Істя. Татко з мамою біля килима, який татко розмалював яскравими фарбами. Тепле літечко нагадувала стіна над плитою з загадковими метеликами. Стіл та табуретки, які теж зробив тато, були розмальовані ромашками. В це село вони потрапили після розподілу з Донецького технікуму, де мама навчалася. Жили небагато, але намагалися створити затишок самі. Мама з посмішкою довго згадувала, як зачарував її гарним почерком коханий, який писав листи з армії з дивовижного міста Батумі. Вона уявляла, як він марширує, повзає болотом, бігає кілометри, а йому поталанило бути там ще й художником – оформлювачем.
У рязанському селі завдяки творчості українського художника Г.М.Горборукова стали яскравими дитячий садок, сільська їдальня, клуб, які отримали розписи українськими півниками та квітами. Доводилося малювати портрети тогочасних керманичів держави та вождів світового пролетаріату. Це пізніше, коли татко їздив з Істі до Москви, встановлював там інкрустовані сходи з балясинами, прикрашав різьбленням віконниці та дерев’яні альтанки, займався різьбленням спинок ліжок та підставок для квітів, жити стало набагато спокійніше та заможніше. На подвір’ї вже стояв новенький зелений «Москвич», але татко ставав все похмурішим. Спочатку він відмовчувався, а потім запропонував повернутися в Україну. Туга за рідними краєвидами краяла йому серце…
Повернулися до Поляного, а згодом купили будиночок у Семереньках. Тут і до школи пішли маленькі донечки. Татко з мамою працювали у колгоспі і на очах змінювалися звичайні сільські громадські приміщення. Вже на в’їзді до села всіх зустрічала розкішна молода колгоспниця з серпом і молотом, а ще яскравий напис «Семереньки», трохи далі - ще написи «Ласкаво просимо», «Наші лани – це наш добробут» та інші.
Світлана згадала, як до пізньої ночі сиділи з татком над ватманами, розфарбовували Новорічні стіннівки. Новеньку кофтинку довго довелося прати від фарби, перш ніж піти у ній до школи. А ще згадала, як таткові подарували мисливську рушницю за найкраще оформлення Червоного Куточка у сільському клубі до якоїсь річниці.
Найяскравішою подією для старшокласниці стали лижні прогулянки з батьком в урочище Довжик. Вони хотіли вполювати зайця чи лисицю, а отримали новий поштовх до творчих здобутків. Художника надихала рідна природа, може тому разом з кошиком для грибів брав з собою олівець та стосик паперу. Він і зараз привозить онукам у Суми власного приготування мариновані та сушені грибочки.
Тепер Григорій Миколайович увесь вільний час віддавав мольберту. Вся краса рідного краю якимось дивним чином лягала на полотно і перетворювала звичайні пейзажі у казкові краєвиди. Старенька хатина, болото перед нею, золотаве поле через дорогу, а десь віддалік - темна смуга лісу. Це, здавалося б, звичайний сільський пейзаж, але чому ж так важко від нього відірвати очі? А ось інша картина - з рибалкою підлітком, який сторожко стоїть з вудкою над озером, довкола кремезні дуби з березами, а у кущах причаївся курінь, до якого від нас веде хиткий місточок зі старих дощок.
Зимові, осінні, літні пейзажі нагадують за стилем написання полотна російських художників кінця ХІХ століття: Шишкіна, Левітана, Саврасова. Картини художника вражають своєю простотою та буденністю. Глядач бачить яскравий день і поринає у ту природу, якої позбавлені городяни. Кожен мотив буквально пронизаний любов’ю автора до рідної землі і бажанням перенести «душу» природи до глядача. Створюється враження, що картини писані одним подихом. Хоча тут присутнє особливо шанобливе і неповторне ставлення до природи, яке зцілює душу, гармонійно ностальгує за первісними витоками людства, а ще - вселяє віру та надію.
Не випадково, коли старший онук виставив картини в інтернеті, на них одразу виявився попит, і не лише в Україні, а й в Канаді, Великобританії, США, Китаї, Туреччині, Польщі.
Після виставок у Сумах та Тростянці на картини звернули увагу фахівці. Полотна митця можна влітку побачити та придбати на вул. Соборній (Сотні) та біля Альтанки у Сумах. Творча особистість Григорія Миколайовича покликала його до меценатства. Коли в 2017 році сумські волонтери оголосили збирання коштів для пораненого бійця АТО, він не вагаючись віддав свої картини до Сумської Муніципальної галереї на аукціон. У 2019 році такої ж участі чекають полотна у картинній галереї палацу Кеніга у Тростянці. Після аукціону кошти будуть перераховані для відновлення пологового відділення Тростянецької міської лікарні. Дві роботи «Круглий Двір» та «Сільський пейзаж» Г.М.Горборукова вже кілька років вражають відвідувачів парадної зали картинної галереї у палаці Л.Кеніга.

Світлана закрила старенький дитячий альбом з малюнками і замислилась. З ніжністю згадувала дитячі роки, дивувалась непересічному талантові народного митця, художника-самоучки, який так палко кохає рідну землю, підштовхує глядачів до роздумів про важливість збереження та духовність природи, а ще й до того ж є її татом.

Надія Шевлякова, науковий співробітник музейно-виставкового центру «Тростянецький».